ГОРЕ ДОЛОМ

(ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА БУРЧА)

Вчитель – це мабуть найперше слово, яке ми з любов’ю вимовляємо після слів “Батьківщина“ і “мати“. Приходить воно у наш світ ще з дитинства – з першим дзвоником у школі і першою паличкою виведеною в зошиті в косу лінійку. Залишається це слово на все життя! І не лише тому, що вчитель навчив віднімати й додавати, розкрив красу Шевченкової мови та культурні надбання рідного краю. Вчитель навчив нас бути людьми, навчив добру, справедливості, непримиренності до всього злого. І за те йому – наша велика вдячність. Вчителі залишають особистості настанови, яким вона слідує протягом усього життя.
Одним із таких вчителів був Василь Васильович Бурч, якому судилося відіграти ключову роль у становленні закарпатської педагогічної освіти в повоєнний час. Василь Васильович став двигуном розвитку освіти, музичного та образотворчого мистецтва в другій половині ХХ століття.
Народився Василь Васильович 2 січня 1919 року в селі Смологовиця, що на Іршавщині. На той час територія входила до складу Чехословацької республіки, яка вважалась доволі ліберальною, демократичною державою того часу.
В сім’ї, крім старшого Василька, були Софійка, Іван, Михайло та наймолодший Юрій. Всі діти назавжди запам’ятали той дух щирості, любові, тепла, який панував у їхній, збудованій батьком хаті. Батько Василь Федорович був справжнім майстром. Довгими зимами, коли сніг вкривав все навкруги він майстрував різні вироби з дерева: ложечки, бочки, сани тощо. Реставрував з односельцями сільську церкву, побудував млин. Мама – Бурч Софія Андріївна була вправною господинею. Вона вела всю хатню роботу. Вміла Софія Андріївна в’язати, вишивати різними техніками. В хаті Василя та Софії Бурчів зранку до вечора лунав русинський (український) спів. Постійно кипіла робота. Дітки змалку виховувалися працьовитими, кмітливими, з великою повагою ставилися до хліба Божого, молитви та батьківського слова.
Багатодітна селянська сім’я часто залишалася в скрутному становищі, як і інші селянські родини, які не мали прибуткової роботи. Батько Василь Федорович змушений був виїжджати на заробітки в сусідні держави щоб прогодувати свою сім’ю. Важким був період, коли батько надовго покинув свій дім поїхавши на заробітки до Аргентини. Вся робота по господарству лягла на плечі дружини та малолітніх дітей.
Селянська бідність родини Бурчів не могла не відбитися на навчанні та вихованні діток. Однак всі перешкоди родина долала самостійно та певним чином всі її члени ставали загартованішими до майбутніх викликів. Не дивлячись на це Василь та Софія зуміли дати своїм діткам гарну дорогу у життя, яка пролягала через наполегливе навчання. Молодший брат Василя, - Іван Бурч став прокурором, працював у Міжгір’ї та Мукачеві. Інший брат Михайло пройшов горнила Другої Світової війни та отримавши освіту педагога працював у Смологовицькій семирічній школі. Патріотичних якостей, любові до рідного краю Михайлу Васильовичу було не позичати. Він викладав географію прищеплюючи діткам любов до Батьківщини. Брат Юрій став водієм автобуса, виконував важливу роботу для того часу. Сестричка Софія стала педагогом та відмінним музичним керівником. Вона диригувала хором в місті Іршава.
Через ранню смерть батька, Василь, як старший брат взяв на себе нелегку ношу забезпечення сім’ї. Незважаючи на постійні недостатки він зумів отримати улюблену професію та допоміг своїм братам та сестричці вийти в люди.
Через скруту важко було їздити на навчання до Свалявської горожанки. Разом з іншими товаришами Василь змушений був ходити до Сваляви пішки через гірський хребет Великого Долу. Важко доводилося долати цей шлях розмитими дорогами ранньої весни та пізньої осені, і особливо взимку. Василь часто згадував цей період свого навчання, коли «похід до Сваляви» ставав цілим випробуванням. Він закінчує Свалявську горожанку в 13 років на відмінно звідки його рекомендовано на навчання в Мукачівську учительську семінарію.
Молодого юнака вабила праця вчителя, яка давала можливість спілкуватися з людьми, навчати людей розумному, доброму, вічному. Однак семінаристом можна було стати лише в 14 років, а йому було лише 13! Вже в той час його картина «Отча хата» красувалася у фойє семінарії, а його самого через юний вік до неї не приймали. Тільки після дозволу Міністра з Праги Василька в 1935 році зарахували до Мукачівської учительської державної семінарії.
В семінарії він проявив свій надзвичайний природний розум, всебічну обдарованість, став одним із кращих її учнів. Як майбутній педагог, Василь будував свої погляди на основі ідей Песталоцці, Оцена, Чернишевського, Добролюбова, Ушинського. Сильний вплив на всебічний розвиток учня створила творчість корифеїв української літератури та педагогічної науки Т.Г. Шевченка, М.М. Коцюбинського, І.Я. Франка, О.В. Духновича та багатьох інших. В 1939 році розпочалася Друга Світова війна. Василь Васильович разом із групою студентів бере до рук зброю та стає на захист рідного краю у боротьбі проти союзників нацистської Німеччини - Угорщини. Слід виділити битву на полі «Рокосовське» за 8 км від Хуста, де полягло немало студентів.
В 1939 році Василь закінчує Мукачівську учительську державну семінарію. Мрією молодого майбутнього педагога стає бажання отримати вищу освіту. Однак важливу і трагічну роль у цьому бажанні відіграла анексія Закарпаття та розчленування Чехословаччини угорською (хортистською) армією.
Під час навчання в Мукачеві він зустрічає свою майбутню дружину, красуню Оленку Сливку, яка походила родом із Мукачівщини. Горда, струнка, синьоока, злегка рудувата, скромна, розумна красуня з пів погляду завоювала Василя. Це була гарна пара. Згодом вони одружились.
Після закінчення семінарії Василь Васильович з дружиною направляється на роботу в гірський край Ясіню-Лазещинську, а пізніше його переводять на роботу в Колочаву Міжгірського району. Тут Василь Васильович організовує шкільний та сільський хор. Життя в горах сприяло загостренню потягу до малювання. Задатки до малювання у молодого хлопця були астрономічні. Пейзаж, гірський пейзаж стане його візитною карткою, але пізніше.
З часом молода пара переходить жити в Смологовицю, а Василь Васильович працює в Локтянській школі І ступеня. Важко було в той час. Грошей з освітянської зарплати вистачало тільки на їжу, і то в кращому випадку. Прохолодні приміщення в школі далися взнаки. Василь Васильович захворів на ішіас – хворобу, яка вибила його з колії на довгий час. З трудом давалося сидіти, а про переміщення годі було й говорити. Грошей на лікування та проживання було обмаль. Добре було, якщо вдавалося підзаробити. Василь перемагаючи біль, малював пейзажі, натюрморти, портрети. Але картини мало хто купував. Не до того було людям. Тоді він намалював іконостас для церкви в одному із сусідніх сіл, й цілу зиму в його сім’ї була картопля, житня мука, олія та капуста! Робота над іконостасами сільських церков стала його візитною карткою. Його запрошували робити розписи та реставрацію всього інтер’єру церков. В 1943 році він зробив розпис іконостасу в церквах сіл Доробратово та Великі Ком’яти.
Освітній процес в умовах окупації Закарпаття хортистською Угорщиною значно відрізнявся від ліберальної до розвитку русинської культури Чехословаччини. Русинське населення, як і до 1918 року утискалося в усіх правах. Освіта не була виключенням. В кращому випадку дозволялося отримати початкову освіту. Процес мадяризації місцевого населення проходив втому числі через початкові школи. Супротив робили переважно вчителі рангу Василя Васильовича. Він старався донести іскру русинської освіти та культури місцевого населення.
З 8 серпня по 28 жовтня 1944 року на території Великодільського хребта діє партизанський загін Дюли Усти - Івана Прищепи. Василь Васильович займається постачанням провіанту та інформації про переміщення угорських військ для партизанського загону. Особливо тісний контакт був встановлений з одним із керівників взводів Глеба Юрієм Михайловичем. Вони знали один-одного ще з дитинства, пройшли Свалявську горожанку та й по освіті стали колегами. Саме Василь Васильович Бурч врятував Юрія Михайловича, якого закинули з гелікоптера в тил ворога. Останній невдало приземлився на смереку під Чинадієвом, поламавши ребра та знесилений ледве перейшов через гору Дехманів до Смологовиці. Маленький пастух знайшов його знесиленого в яру. Юрій Михайлович зумів вимовити лише дві слова: «Василь Бурч», як пастух одразу покликав Василя Васильовича на допомогу. Таємно підлікувавшись в Смологовиці, подякувавши своєму другові Юрій Михайлович пішов воювати проти угорців в складі партизанського загону Дюли Усти - Івана Прищепи. Василь Васильович при цьому продовжував виконувати важливу роль керівника однієї із підпільних груп зв’язкових та проводив профілактичні бесіди із місцевим населенням, які підтримували угорців. Врешті, 28 жовтня 1944 року територію Закарпаття було звільнено з під влади окупантів.
Після визволення краю від угорських окупантів починається відродження господарства краю. Одним із основних напрямків розвитку краю стає освіта. Кількість неписьменного та малописьменного населення краю в цей час була дуже великою. На 25 жовтня на території Іршавщини було 48 початкових народних шкіл в яких навчали читати та писати. Тільки 1 початкова школа була в Іршаві. В Білках існувала горожанська школа (з чеською мовою навчання). Поступово місто Іршава окреслюється географічним, економічним та культурним центром Іршавщини.
З 14 листопада 1944 року (час встановлення нової влади в районі) організаторами освіти в Іршаві після звільнення краю стали Василь Васильович Бурч та Юрій Михайлович Глеба. Вони створюють Іршавську горожанську школу в якій директором стає Василь Васильович Бурч. Проіснувала горожанка всього рік, а потім була перейменована на семирічку. Ця школа не могла задовольнити потреби населення в середній освіті в повній мірі. Вступали до закладу за результатами вступних екзаменів з української мови, якою велося навчання після визволення краю. Екзамен приймав Василь Васильович Бурч. Іншим екзаменом була математика, яку приймав Юрій Михайлович Глеба.
Василь Васильович в цей час заочно навчається в Київському педагогічному інституті імені А.М. Горького. Тут він зміг ширше познайомитися із творами видатних педагогів того часу А.С. Макаренка, Н.К. Крупської, С.Х. Чавдарова. Встановив важливі відносини із вузівськими педагогами Г.С. Костюк, С.А. Литвинов, Т.Ф. Бугайко та іншими. Василь Васильович успішно закінчує вуз в 1953 році. Давня мрія сільського хлопчика здобути вищу педагогічну освіти здійснилася. Маючи диплом вищої освіти Василь Васильович мав власне бачення розвитку освітнього процесу на Іршавщині. З отриманням вищої освіти йому відкривається багато колись зачинених дверей.
З 11 липня 1953 року Василь Васильович Бурч працює директором Іршавської середньої школи. Він працював на цій посаді до 1958 року. Як керівник школи здобув високий авторитет серед педагогічного колективу та громадськості. За час його директорства школа зміцнює матеріальну та навчальну базу. Під його керівництвом в усьому районі запроваджено обов’язкову середню освіту молоді. Великий акцент робиться на вивчення української та російської мови, національно-патріотичного виховання підростаючого покоління.
Василь Васильович впроваджує в навчально-виховний процес естетичне виховання учнівської молоді. Він створює та керує хором учителів. При школі створюється учнівський хор. Василь Васильович був чудовим музикантом – грав на скрипці, записував музичний фольклор, писав пісні на слова закарпатських поетів. Все це впроваджував у навчально-виховний процес. Гурткова робота в школі була різноманітною: художня самодіяльність, образотворче мистецтво, музичні та хорові капели учнів, гуртки історико-краєзнавчого напряму. Розвиток знань учнів було побудовано через розвиток образного мислення, злиття людини з природою. В цей час молодий педагог відкривав перед собою широкий шлях натхненної творчості, яка його окрилила.
Відмінна робота на посаді Іршавської середньої школи, організаторські здібності, а також цікаві напрацювання в галузі педагогіки дали можливість Василю Васильовичу піднятися вверх по кар’єрній драбині. В1958 році його призначено на посаду заступника завідувача, а з 1967 року завідувача обласного відділу народної освіти Закарпатської області. Область потребувала зміцнення матеріально-технічної бази діючих шкіл та розгалуження мережі шкіл через будівництво нових освітніх закладів. Важливою та не вирішеною проблемою залишалося відсутність спеціальних шкіл-інтернатів для глухонімих, сліпих та іншої категорії дітей з фізичними вадами й недугами. Не зникла до цього часу і проблема дефіциту педагогічних кадрів на Закарпатті. Цю проблему безпосередньо контролював Василь Васильович.
Керівник освіти одразу взявся до роботи. Будівництво загальноосвітніх шкіл, спеціалізованих освітніх установ, дитячих садочків, відкриття та розвиток вищої педагогічної школи на Закарпатті та підвищення освітньої якості педагогів нашого краю.
За час роботи у обласному відділі освіти було збудовано 208 нових шкіл, зокрема для сліпих та розумово-відсталих дітей, низку шкіл-інтернатів, дошкільних закладів, в 3 рази зросла кількість ДЮСШ, започатковано проведення оглядів художньої самодіяльності шкіл-інтернатів та спецшкіл, відкрито студію юних художників З. А. Банонія, розпочато будівництво нового приміщення Мукачівського педагогічного училища, введено підготовку вчителів 1-4 класів для шкіл з угорською та молдовською мовами навчання. За його сприяння в Мукачеві створена школа молодих художників ім. М. Мункачі, яку очолив вихованець Василя Васильовича – Василь Цібере.
Він не цурався відвідувати та контролювати хід будівництва шкіл, при потребі забезпечував будівництво необхідними будівельними матеріалами та кваліфікованою робочою силою. Тримав зв’язок із керівниками колгоспів на території, яких велося будівництво навчальних закладів.
Дбав Василь Васильович про рідну Іршавщину. За його ініціативи побудовано біля 58-ми шкіл на Іршавщині. Особисто контролював хід будівництва школи в рідному селі Смологовиці. Знав про особливості будівництва шкіл в Чорному Потоці, Броді, Іршавської ЗОШ №2. Організував Василь Васильович музичну школу в Іршаві. Директором школи було призначено Марію Михайлівну Керечанин.
Важливу увагу приділено організації педагогічного училища в Мукачевому, зміцнення його матеріально-технічної бази та кадрового складу. Василь Васильович розумів, що постійно регіон не може функціонувати за рахунок постачання педагогічних кадрів з інших регіонів України. Він мріяв про потужну базу для підготовки молодих педагогічних кадрів на Закарпатті. Мукачівське педагогічне училище повинно було хоча б частково вирішити цю проблему.
Плідна робота на найвищій освітянській посаді в Закарпатській області потребувала великої кількості часу та здоров’я. Однак зрушення в розбудові освіти краю були помітними неозброєним оком. Високі результати роботи помітили в Києві присвоївши йому в 1968 році високе звання - «Заслужений учитель УРСР», а в 1969 році – «Заслужений художник УРСР»! Тут вже наполегливо працювати заставляли високі нагороди, та що там нагороди, - совість не дозволяла збавляти обороти.
В умовах застійних явищ в економіці СРСР проявлялися певні тенденції і в освіті. У Василя Васильовича почастішали протиріччя із партійними керівниками УРСР стосовно розвитку освіти краю. Він часто думав полишити займану посаду, але постійно натикався на запитання «Полишити на кого?». З рештою в 1973 році він залишає посаду завідувача обласного відділу народної освіти. За пророблену роботу протягом 15 років (17 років включаючи 2 роки роботи на посаді заступника завідувача обласного відділу народної освіти Закарпаття) часу йому стидно не було. Освіта Закарпаття навіть у порівнянні з рівнинними регіонами України, де проживало менше національних меншин була на вищому рівні. Василь Васильович за цей період роботи був нагороджений багатьма знаковими нагородами: орденом «Знак пошани», «Трудового Червоного Прапора», медаллю «А.С. Макаренка» та іншими.
В період 1973-1983 роках працює директором Мукачівського педагогічного училища. Він займався підвищенням кадрового потенціалу нашої області. Це своє дітище Василь Васильович любив напевно найбільше порівняно з попередніми місцями роботи. Навчання, виховання та становлення майбутніх педагогів було йому в задоволення.
Василь Васильович згуртував педагогічний колектив і націлив його на вдосконалення якісної професійної педагогічної та психологічної підготовки вчителя початкових класів. Василь Васильович сприяв відкриттю в училищі нових педагогічних спеціальностей з підготовки вчителів:
1. початкових класів з угорською мовою навчання;
2. музичного мистецтва;
3. вихователів дошкільних навчальних закладів.
Робота з навчання молодих педагогічних кадрів була Василю Васильовичу в задоволення. Він ніби переживав разом із майбутнім педагогом період його становлення. В училищі Василь Васильович репрезентувався, як справжній майстер педагогічної справи. Він вміло розбирався в усіх навчальних предметах, мав чудові відносини з кожним педагогічним працівником. Педагогічна робота в задоволення сприяла вивільненню часу для своєї художньої діяльності. В цей період часу він створює найбільшу кількість картин. Часто буває з візитами в школах Іршави та району. Майже кожні вихідні гостює в рідному селі Смологовиці. Переймається проблемами сільської освіти та культури.
В 1983 році він залишає посаду директора Мукачівського педагогічного училища. З’являється більше часу на сім’ю та рідних, якого постійно не вистачало в молоді роки.
Василь Васильович Бурч – відомий закарпатський художник. Ще з малих років у нього був потяг до малювання, музики, скульптури та творчості загалом. Пейзаж, гірський пейзаж став його візитною карткою. Для поглиблення знань з мистецтві в повоєнний час він відвідує курси викладачів малювання та дискриптиви у відомих митців Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. В 1947 році він закінчує курси та сформувавшись на професійному рівні починає малювати. На курсах вдосконалив роботу малювання аквареллю та олією.
Дуже любив малювати пейзажі рідного села Смологовиці. Перша його картина «Рідна хата». На картині зображена старенька хата в рідному селі, яка запам’яталася йому ще з дитинства. На полотні передаються емоції, які відчуває автор до рідної йому домівки. Не менш цікаве полотно «Рідне село», яке зображене в гущах гірських лісів.
Чудовими полотнами є «Карпати», «Зима в Карпатах», «Чорна Тиса», «Вівці на полонині», «Магнолія», «Осінь у Невицькому», «Оновлене місто», «Осінь у Карпатах», «Частинка Мукачева», «Вечір у горах», «Синевирська зима», «Зимовий вечір», «На річці» та багато інших. Вже з перших картин було зрозуміло, що Василь Васильович неперевершений митець в напрямку пейзажів. З під його високого дару виходять картини пейзажів, які високо цінуються в усьому світ. Експонування картин відбувається в галереях Ужгорода, Мукачева, Києва та за межами УРСР.
Малював Василь Васильович не лише пейзажі. Чудові натюрморти та портрети виходили з під його пера. Серед натюрмортів варто відмітити полотно «Кошик з яблуками та виноградом». Краса даної роботи в її реалістичності, переданні природних барв овочів. Серед портретів особливе місце займає полотно «Мадонна з дитиною на руках». На цій картині втілено ніжні й глибокі почуття матері. У портреті богоматері автор показав виразність погляду молодої жінки, стурбованість, приховану усмішку та затамований сум.
Особливе місце в його колекції картин займало полотно «Портрет Олени». На ньому зображений образ його рідненької, коханої дружини Олени! На полотні передано теплота, повага, симпатія, розум та чарівна краса його жінки. Намалював Василь Васильович свій автопортрет дивлячись у дзеркало, а портрет О.С. Пушкіна створив із зерен пшениці.
В Ужгороді відбуваються його персональні виставки в 1964, 1967, та 1969 роках. Всі експоновані картини побудовані на традиціях місцевого малярства з особистою живописною інтонацією.
Визнання митця в усьому світі сприяли присвоєння в 1969 році Василю Васильовичу присвоєно високе звання «Заслужений художник УРСР» та Член спілки художників СРСР. Відомі картинні галереї Києва, Санкт-Петербурга, Москви гордо експонують полотна Василя Васильовича Бурча. Картина великого митця «Вечірній пейзаж» знаходиться на постійному експонуванні в Смологовицькому шкільному зразковому краєзнавчому музеї.
Ще в 1939 році Василь Васильович Бурч навчаючись в Мукачівській учительській семінарії одружився із красунею Оленою Сливкою, яка походила родом з Мукачівщини. Вона була гарною, скромною, вихованою, розумною дівчиною. Навчалася на вчителя початкових класів. Таку красуню важко було обійти стороною. Пройшло не довго часу від знайомства, як Василь Васильович запропонував своїй коханій руку і серце. З тих пір вони разом на все життя.
В цьому ж році розпочалася окупація угорцями Закарпаття, Василь змушений був взяти до рук зброю, як і багато інших студентів. Участь у битві під Хустом на полі Рокосовому, а потім небезпечна робота зв’язкового партизанського загону Дюли Усти - Івана Прищепи викликали великі переживання зі сторони дружини. Однак вона постійно підтримувала Василя Васильовича. Всюди з ним була під час відряджень в гірські глибинки Ясіні-Лазещинської та Колочави, важкої хвороби та безгрошів’я під час роботи в Локтянській школі. Вона залишалася єдиною розрадою під час невдач у професійному житті та першою людиною з якою Василь Васильович ділив радість особистих перемог. В Олени були гарні відносини із родиною Василя Васильовича.
Незабаром у родині молодих вчителів народився син Олександр. Як виявилося пізніше він був єдиною дитиною в родині. Сином переважно опікувалася дружина. Батько постійно залишався зайнятим через роботу. Однак хлопчик не ріс обділеним батьківської ласки та любові. Сім’я на вихідних часто вибиралася на Батьківщину батька чи матері. Природа залишалася основним місцем відпочинку. Василь Васильович любив рибалку, чудово грав на скрипці. На природі сім’я могла відключитися від буденних справ. Часто сім’ї Бурчів відпочивали разом. Незважаючи на високий соціальний статус вони залишалися простою, скромною, зразковою в усьому родиною.
Олександр Бурч зростав обізнаною в усіх справах дитиною. В школі найбільше йому подобалася біологія. Закінчивши школу він вирішив стати лікарем-хірургом. Батьки підтримали сина у виборі професії. Лікарі, як і вчителі були в дефіциті на території нашого району. Молодий лікар ставши до праці справляв велике враження на досвідчених лікарів.
Однак Олександр потрапив в автомобільну катастрофу. Після тривалого часу лікування та затяжної хвороби, що прикувала Олександра до ліжка послідувала реабілітація. Після тривалої хвороби Олександр помирає. Це було велике горе в сім’ї Бурчів. Єдиний син, єдина надія помер не залишивши нащадків. Василь Васильович з дружиною болісно переносили смерть Олександра. Звичайно, це позначилося на здоров’ї Василя та Олени Бурчів. Пройшло зовсім небагато часу від смерті Олександра, як в 1991 році помирає Олена Бурч. Для Василя Васильовича це була остання крапля. В цей час схильна до прояву емоцій людина в роках змушена була перенести горе наодинці. Поховавши дружину та сина він постійно думає про сімейну драму, яка сталася в його житті. Це не піддавалося жодній логіці. Розради годі було шукати в рідних, улюбленій справі – мистецтві чи педагогіці. Враз все що було – пропало, і сліду не лишилося.
В самотності та певній апатії до всього оточуючого проходили дні Великої Людини, яка внесла іскри світла майже в кожну закарпатську родину. Через неповні 2 роки після смерті дружини Олени Іванівни 5 липня 1993 року не стало Василя Васильовича Бурча. Поховали видатного педагога та художника, як і годиться. Він знайшов свій затишок поруч із дружиною та сином на цвинтарі Кальварія в місті Ужгороді. 2 січня 2019 року великому освітянину, художнику, гуманісту виповнилося б 100 років!
Пам’ять про видатного педагога ХХ століття продовжує жити в його численних добрих справах матеріальних та нематеріальних, вихованих учнях та у вічних полотнах на яких красується рідний край, рідна Смологовиця, рідна хата…

P.S. ГОРЕ ДОЛОМ
https://www.youtube.com/watch?v=qT3JejPTHns

Заступник директора з НВР
КЗ НВК Смологовицької ЗОШ І-ІІ
ступенів-дитячий садок
Ярослав Федорович Глеба

/Files/images/48395444_749181692113921_5834885750776135680_n.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 860

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.